Еще чуть-чуть и сразу в рай. Но нету чуть-чуть (с)
Пафосно и неправда, но красиво и хочется, чтобы только так и было верно.

Извините, в канун 9 Мая во мне просыпается патриотизм.



Одтодi, як передовi частини перейшли кордон i зникли за горбатими висотами чужої землi, минуло вже кiлька днiв. На переправi стали прикордонники, перевiряючи документи бiйцiв i окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов iз землi вирiс новий прикордонний стовп i ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, i вартовий став на тому самому мiсцi, де вiн стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нiчого, але багато чого навчились. Ми живi, змужнiлi й досвiдченi. А чи живий ти,

ворожий авiаторе, з залiзним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну недiлю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого лiтака? Чи думав тодi ти, що все так обернеться, що бiйцi нового, народженого битвами, 2-го

Українського фронту в своїх зелених безсмертних гiмнастьорках знову з'являться на берегах цiєї рiки i перепливуть її? Доля! - сказав би ти. Так! У справедливих армiй доля завжди прекрасна.



Олесь Гончар. "Прапороносцi".